Рішення №390450


ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

_________________________________________________________________________________________________________

                                                                                                                                                                                                                  ПОСТАНОВА                                                                                                                                                                                                                            

25.12.06                                                                                           Справа № 11/150-16/24

Львівський апеляційний господарський суд в складі

колегії головуючого – судді Дух Я.В.

суддів Михалюк О.В.

Краєвська М.В.

розглянувши апеляційну скаргу Української державної інноваційної компанії в особі Івано-Франківського регіонального відділення, м. Івано-Франківськ

на рішення Господарського суду Івано-Франківської області

від 26.05.2006 року

у справі № 11/150-16/24

за позовом Української державної інноваційної компанії в особі Івано-Франківського регіонального відділення, м. Івано-Франківськ

до відповідача ТОВ “Партнер”, с. Сопів, Коломийського району Івано-Франківської області

про стягнення 679 052,00 грн. боргу


за участю представників:

від Позивача: Самелюк О.Б. –представник, довіреність в матеріалах справи;

від Відповідача: не з'явився.


ВСТАНОВИВ:


Представнику позивача роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст. 22 ГПК України. Заяв про відвід суддів не поступало, клопотання про технічну фіксацію судового процесу не надходили.

Причини відкладення розгляду справи викладено в ухвалах Львівського апеляційного господарського суду від 24.07.2006р., від 21.09.2006р., від 26.10.2006р., від 16.11.2006р. та від 14.12.2006р.

Розпорядженням голови Львівського апеляційного господарського суду від 25.10.2006р. в склад колегії по розгляду даної апеляційної скарги замість судді Зданкевича З.І. введено суддю Михалюк О.В.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 26.05.2006р. у справі №11/150-16/24 частково задоволено позов Української державної інноваційної компанії в особі Івано-Франківського регіонального відділення до ТОВ «Партнер»про стягнення 317 647,72 грн. основного боргу за договором фінансового лізингу №01-09/200 від 05.09.2000р., 42 142,04 грн. пені, 6 702,37грн. інфляційних втрат, 4 307,83грн. 3% річних, 68856,99грн. пені за невиконання зобов’язань по страхуванню об’єктів лізингу, 40 388,68 грн. збитків, пов’язаних зі зносом обладнання за період з 01.07.2004р. по 31.05.2005р. – та стягнуто з відповідача в користь позивача 70 036,40 грн. плати за користування об’єктом лізингу, 700,36 грн. сплаченого державного мита, 17,23 грн. витрат по оплаті послуг за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В задоволенні решти суми позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з даним рішенням місцевого господарського суду, Українська державна інноваційна компанія в особі Івано-Франківського регіонального відділення (позивач у справі) подала апеляційну скаргу, в якій вказує на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у стягненні з відповідача частини лізингових платежів в сумі 288000 грн., яка відшкодовує вартість об’єкту лізингу. При цьому посилається на ст.16 Закону України «Про лізинг», в редакції, чинній на час дії договору, в якій передбачено, що лізингоодержувач за користування об’єктом лізингу вносить періодичні лізингові платежі, які включають суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об’єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж, та платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно. Вважає, що господарський суд Івано-Франківської області не виконав вказівок, що містяться в постанові Вищого господарського суду України від 09.11.2005р., якою були скасовані попередні рішення по справі, не врахував, що договір фінансового лізингу №1-09/2000 припинений лише на майбутнє та не з’ясував обставин, пов’язаних з правами і обов’язками сторін щодо оплати відповідачем за користування об’єктом лізингу. Скаржник зазначає, що в разі визнання угоди недійсною лише на майбутнє, порушені (оспорювані) права і охоронювані законом інтереси сторони за угодою, які виникли до визнання її недійсною, підлягають судовому захисту на загальних підставах, тобто до визнання договору фінансового лізингу №1-09/2000від 05.09.2000р. недійсним згідно постанови Львівського апеляційного господарського суду від 30.05.2005р., Українська державна інноваційна компанія, як лізингодавець, мала право на одержання лізингових платежів за користування належним їй обладнанням в повній сумі та нарахування штрафних санкцій за несвоєчасну їх оплату.

При розгляді справи в апеляційному порядку позивач подав заяву про уточнення вимог, в якій навів новий розрахунок сум нарахованих штрафних санкцій згідно договору фінансового лізингу №1-09/2000 від 05.09.2000р.

Відповідач апеляційну скаргу не визнав з мотивів невідповідності доводів скаржника матеріалам справи та вимогам чинного законодавства. Вважає, що у згаданій постанові Вищого господарського суду України від 09.11.2005р. вказано на необхідність з’ясування обставин, пов’язаних з правами і обов’язками сторін тільки щодо оплати відповідачем за користування об’єктом лізингу. Посилається на графік лізингових платежів, який є додатком №2 до договору фінансового лізингу №1-09/2000 від 05.09.2000р., згідно якого лізингові платежі включають суму, яка відшкодовує вартість об’єктів лізингу, та суму, що є винагородою лізингодавця за надані послуги. Оскільки внаслідок недійсності даного договору не відбувається викуп обладнання та перехід права власності на нього до лізингоодержувача, вважає, що частина лізингового платежу, що відшкодовує вартість об’єкта лізингу, не підлягає поверненню. Як оплату за користування об’єктом лізингу розцінює частину лізингового платежу, що є винагородою лізингодавця за надані послуги. Вказує на те, що недійсна угода не породжує будь-яких правових наслідків, крім тих, що пов’язані з її недійсністю, а саме приведення сторін у попереднє становище, а тому вважає, що не підлягають задоволенню вимоги позивача щодо стягенння фінансових санкцій, які передбачені угодою, яка визнана недійсною.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу і відзив відповідача на неї, заслухавши пояснення представника позивача в судовому засіданні, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково, виходячи з наступних підстав:

Відповідно до статті 1 Закону України “Про лізинг” , лізинг —це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Згідно зі статтею 2 вказаного Закону, об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якої немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).


Як встановлено судом першої інстанції, між державним підприємством «Українська інноваційна фінансово-лізингова компанія»як лізингодавцем та ТзОВ «Партнер»як лізингоодержувачем 05.09.2000р. був укладений договір фінансового лізингу №1-09/2000, відповідно до умов якого лізингодавець зобов’язувався закупити та передати в лізинг обладнання, вказане в додатку №1 до даного договору, а лізингоодержувач зобов’язувався сплачувати лізингові платежі та викупити об’єкт лізингу. Додатковою угодою №1 від 29.06.2001р. змінено сторону лізингодавця в зв’язку з його ліквідацією на його правонаступника –Українську державну інноваційну компанію.

Відповідно до п.2 додаткової угоди №2 від 02.07.2001р. термін дії даного договору був встановлений до 01.07.2004р.

Додатком №2 до вказаного договору сторонами був погоджений графік лізингових платежів, який передбачав склад лізингових платежів, розміри, порядок та строки їх сплати. Відповідно до п.2, п.3 даного додатку була встановлена частина лізингового платежу, що відшкодовує вартість об’єкту лізингу, в сумі 288000,00 грн. Крім того в ч.2 п.2 цього додатку визначено, що лізингоодержувач зобов’язаний в складі кожного лізингового платежу сплачувати винагороду лізингодавцю за надання об’єктів в користування. Ця частина лізингового платежу встановлена в сумі 29 647,72 грн.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 04.02.2005р. визнано недійсним договір викупу об’єктів лізингу №2-07 ВО/01 від 02.07.2001р., який є додатком №4 до договору фінансового лізингу №1-09/2000 від 05.09.2000р., а в частині вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу №01-09/200 від 05.09.2000р. –провадження у справі припинено за відсутністю предмету спору.

Львівський апеляційний господарський суд постановою від 31.05.2005р. дане рішення частково змінив, вказавши на повне задоволення зустрічного позову –визнання також недійсним на майбутнє договору фінансового лізингу №01-09/200 від 05.09.2000р. та повернення ТзОВ «Партнер»Українській державній інноваційній компанії майна, одержаного по акту приймання-передачі об’єктів лізингу від 02.07.2001р.

В цій частині постанова Львівського апеляційного господарського суду від 31.05.2005р. та рішення господарського суду Івано-Франківської області від 04.02.2005р. залишені без змін постановою Вищого господарського суду України від 09.11.2005р.

Таким чином, договір фінансового лізингу №01-09/200 від 05.09.2000р., укладений між сторонами, визнано недійсним 31.05.2005р., тобто після закінчення терміну його дії 01.07.2004р.

Наслідки недійсності угоди, яка не відповідає вимогам закону, визначені ч.2 ст.48 ЦК УРСР, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, і відповідно до якої по недійсній угоді кожна з сторін зобов’язана повернути другій все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі –відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. При цьому відповідно до ст.59 ЦК УРСР, угода, визнана недійсною вважається недійсною з моменту її укладення. Проте, якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє.

Пунктом 2 ст. 2 Закону України “Про лізинг” визначено, що відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України, про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Таким чином, з’ясовуючи обставини, пов’язані з правами і обов’язками сторін внаслідок визнання недійсним договору фінансового лізингу №01-09/200 від 05.09.2000р., суд першої інстанції вірно встановив, що за своєю правовою природою договір фінансового лізингу носить ознаки правовідносин як з оренди, так і з купівлі-продажу майна, тобто до нього мають бути застосовані наслідки визнання недійсним договору оренди та купівлі-продажу у відповідних частинах.

Згідно ч.2 ст.16 Закону України «Про лізинг», в редакції, чинній на час дії договору, та графіку лізингових платежів, який є додатком №2 до договору фінансового лізингу №01-09/2000 від 05.09.2000 р., до складу лізингових платежів за даним договором входила сума, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об’єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж, та платіж як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно.

За змістом пп. 1.18.2 п. 1.18 ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” фінансовий лізинг (оренда) —господарська операція фізичної або юридичної особи, яка передбачає відповідно до договору фінансового лізингу (оренди) передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду згідно із ст. 8 цього Закону, придбаного або виготовленого орендодавцем, а також усіх ризиків та винагород, пов’язаних з правом користування та володіння об’єктом лізингу.

Відповідно до пп. 7.9.6 п. 7.9 ст. 7 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” передання майна у фінансовий лізинг (оренду) прирівнюється до його продажу в момент такої передачі. При цьому лізингодавець (орендодавець) збільшує валові доходи, а лізингоотримувач (орендар) збільшує відповідну групу основних фондів на вартість об’єкта фінансового лізингу (без урахування процентів або комісій, нарахованих або таких, що будуть нараховані на вартість об’єкта фінансового лізингу, відповідно до договору) за наслідками податкового періоду, в якому відбувається така передача.

У разі коли у майбутніх податкових періодах лізингоотримувач (орендар) повертає об’єкт фінансового лізингу лізингодавцю (орендодавцю) без придбання такого об’єкта у власність, таке передання прирівнюється для цілей оподаткування до зворотного продажу лізингоотримувачем (орендарем) такого об’єкта за звичайною ціною, діючою на момент такого зворотного продажу, але не менше первісної вартості такого основного фонду, зменшеної на суму нарахованої амортизації, згідно з нормами статті 8 цього Закону.

Таким чином, при поверненні об’єкта фінансового лізингу у лізингодавця (орендодавця) збільшуються валові витрати на вартість об’єкта фінансового лізингу, визначену за вищезазначеними правилами, а при подальшій передачі такого об’єкта наступному лізингоотримувачу (орендарю) у фінансовий лізинг у лізингодавця (орендодавця) збільшуються валові доходи на вартість такого об’єкта фінансового лізингу.

Зазначені норми закону узгоджуються з пунктом 1 статті 10 Закону України “Про лізинг”, згідно якого об’єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця.

Таким чином, враховуючи правову природу договору лізингу, склад лізингових платежів, вимоги ч.2 ст.59 ЦК УРСР, слід вважати, що визнання недійсним договору фінансового лізингу на майбутнє стосується її частини щодо користування об’єктом лізингу. Оскільки переходу права власності на об’єкт лізингу не відбувається і майно згідно згаданого рішення суду повернуто позивачу, то відсутні правові підстави для стягнення з лізингоодержувача в користь лізингодавця тієї частини лізингових платежів, що відшкодовує вартість об’єкта лізингу.

Твердження скаржника про те, що платіж як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно не є платою за його користування, спростовується змістом ч.2 п.2 додатку №2 до вказаного договору, де чітко зазначено, що лізингоодержувач зобов’язаний в складі кожного лізингового платежу сплачувати винагороду лізингодавцю за надання об’єктів в користування.

Виходячи з того, що договір фінансового лізингу №01-09/200 від 05.09.2000р. був визнаний судом недійсним на майбутнє, колегія суддів вважає, що відповідно до ст.ст. 179,214 ЦК УРСР, ст.ст. 230,231 ГК України, ст.ст. 549,625 ЦК України з відповідача підлягає стягненню пеня за несвоєчасну сплату тієї частини лізингових платежів, яка є винагородою лізингодавця за надання об’єктів в користування, а також інфляційні втрати та 3% річних, а саме 914,06 грн. пені, 182,86 грн. інфляційних втрат та 53,69 грн. трьох процентів річних.

При цьому суд бере до уваги розрахунок, наданий відповідачем, в якому враховано строк нарахування штрафних санкцій та строк позовної давності, передбачені ст.232 ГК України, ст.ст.259,261,258 ЦК України, а також період, за який заявлені позовні вимоги в цій частині.

З огляду на викладене апеляційну скаргу слід задоволити частково та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 26.05.2006р. у справі №11/150-16/24 частково скасувати в частині відмови в стягненні пені, інфляційних нарахувань та трьох процентів річних та в цій частині позов задоволити частково і стягнути з ТОВ „Партнер” 914,06 грн. пені, 182,86 грн. інфляційних нарахувань та 53,69 грн. трьох процентів річних, а в решті рішення залишити без змін.

Судові витрати за розгляд справи в місцевому господарському суді та за розгляд апеляційної скарги віднести на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.


Керуючись ст. 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України,-


Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ :


1.          Апеляційну скаргу задоволити частково.

2.          Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 26.05.2006р. у справі №11/150-16/24 частково скасувати в частині відмови у стягненні пені, інфляційних нарахувань та трьох процентів річних і позов в цій частині задоволити частково. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю „Партнер” (код ЗКПО 13130695) в користь Української державної інноваційної компанії ( код ЗКПО 00041467) 914,06 грн. пені, 182,86 грн. інфляційних нарахувань та, 53,69 грн. трьох процентів річних. В решті частині рішення залишити без змін.

3.          Судові витрати за розгляд справи в місцевому господарському суді та за розгляд апеляційної скарги віднести на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

4.          Доручити місцевому господарському суду видати відповідні накази.

5.          Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку.

6.          Справу № 11/150-16/24 повернути до Господарського суду Івано-Франківської області.


Головуючий суддя                                                    Дух Я.В.


Суддя                                                                         Михалюк О.В.


Суддя            Краєвська М.В.