Судова реформа: робота над помилками

Вперше за роки незалежності України, мова йде не про хворобу розвитку судової системи, а про загрозу її повної руйнації. Це наслідок тривалої та хаотичної державної політики в системі правосуддя, яка часто проводилась під певну політичну особу чи приватний інтерес.

На папері Україна має поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Але на практиці бачимо катастрофічний процес розвалу цього основного принципу правової держави. В країні не створено базових передумов для існування неупередженого та справедливого суду.

Відсутня єдина судова практика, що породжує беззаконня, структура судової системи — неоптимальна і належним чином не забезпечує доступність громадян до правосуддя, судовий процес надмірно ускладнений.

Якщо така ситуація продовжиться протягом ще 2-3 років, про незалежність суду можна буде прочитати тільки в підручниках з історії держави та права.

Що може зробити держава чи самі судді, щоб почати відновлювати довіру до судів й створити нормально функціонуючу судову систему?

Кадрова політика – це «ахіллесова п’ята» судової влади. З неї починаються більшість проблем правосуддя, у тому числі, корупція, тяганина під час розгляду справ, низька якість судових рішень.

Головною дієвою особою була і залишається людина, яка здійснює правосуддя. Людський фактор вирішує все. Стан правосуддя, насамперед, залежить від добросовісного виконання суддями своїх повноважень, їх чесності та порядності, рівня професійної підготовки.

Катастрофічним є те, що багато українських суддів заслуговують на звання «Ваше безчестя». Претендентів на посади суддів відбирають не за конкурсом та не прозоро. Фактично цим займаються голови судів, а запорукою успішного призначення стають особисті чи службові зв’язки.

Існує необхідність встановити нові правила відбору кадрів на посади суддів: тестування або складання письмового іспиту для претендентів на посаду судді будь-якого рангу. В багатьох європейських країнах враховується рівень успішності претендента під час здобуття вищої юридичної освіти, його додаткову підготовку чи стажування, досвід чи репутацію.

Інше питання – це нові кадри. «Стара» еліта, як політична так і юридична, ігнорує той факт, що за останні 16 років незалежності України сформувалося нове покоління правознавців.

Здобувши вищу юридичну освіту в Україні чи за її межами, відмінно володіючи державною та іноземною мовами, вони виховані на європейських ідеалах і стандартах прав людини, знайомі із закордонною юридичною практикою, і, головне, — мислять по-новому.

Так, наприклад, одна з пропозицій, що подана мною до Комітету з питань правосуддя, торкається внесення змін до закону про судоустрій України щодо освітнього рівня майбутніх суддів.

Пропонується враховувати вищу юридичну освіту, яку було здобуто в іноземних державах і визнано в Україні відповідними державними органами. Молодим фахівцям слід надати можливість доступу до професії судді!

Наразі парламентський комітет з питань правосуддя ретельно займається цим питанням, розуміючи, що процедуру добору кандидатів на посади суддів потрібно обов’язково прописати саме в тексті закону про статус суддів та про судоустрій.

Фактично кар’єра судді залежить не від його професіоналізму, а від рішення голови суду. Необхідно встановити прозорі критерії підвищення: досягнення в роботі, особисті та професійні якості, відсутність доган тощо.

Не менш важливим «каменем спотикання» судової системи – є розгул корупції . Рівень корупції в системі юстиції в Україні більш як в 10 разів перевищує середній показник для держав-членів Європейського Союзу. А довіра населення до суду дуже низька: 70% опитаних українців вважають вітчизняну судову систему корумпованою.

Це результати дослідження міжнародних організацій. Аби переконатися в справедливості цих даних, варто раз прийти до суду та спробувати законними засобами вирішити справу, не використовуючи службові посвідчення, зв’язки чи гроші. Все більше юристів чи адвокатів в Україні стають такими собі «кур’єрами», які переносять гроші від клієнта до судді.

Розгляд справ, предметом яких є незначні грошові суми, зазвичай відбувається без «зовнішнього втручання», але коли ціна позову досягає значної суми, жоден юрист не пригадає випадку, щоб сторони у справі не намагалися здійснити на суддю певний тиск чи домовитися з ним. До цього вимушені вдаватися навіть сторони, правова позиція яких стовідсотково виграшна!

Не менш корупційним чинником є практика розподілу справ між суддями. Яку справу кому розписати – вирішує голова суду на власний розсуд. Процедура розподілу справ не визначена жодними об’єктивними критеріями!

Про яку неупередженість йдеться? На законодавчому рівні слід запровадити для всіх рівнів судів (!) порядок комп’ютерного розподілу справ відповідно до алфавітного списку в порядку черговості їх надходження до суду.

Така практика вже багато років застосовується в США, країнах Європи та здатна покласти край так званим справам «на замовлення».

Наразі, механізм притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності можна розглядати як інструмент зведення рахунків з «неслухняними» суддями, які не виконують вказівки «згори».

Разом з тим, основна функція цього механізму – створення дієвого засобу для самоочищення судової системи. Вирішальну роль у питаннях призначення, звільнення і дисциплінарної відповідальності суддів повинен відігравати конституційний орган – Вища рада юстиції.

В Україні існує безліч випадків коли суддя не був покараний, системно допускаючи навмисні порушення законодавства при ухваленні рішень. Тож варто законодавчо встановити та розширити підстави для дисциплінарної відповідальності суддів.

Наприклад: порушення принципу рівності громадян перед законом і судом, недбале виконання службових обов’язків, відмова або нехтування самовідводу, коли цього вимагає закон, навмисне порушення процесуальних норм, порушення таємниці судового розгляду, неодноразові й необґрунтовані затримки у розгляді справи й ухваленні рішення, неодноразове зловживання службовим становищем з метою одержання зиску для себе чи інших осіб, будь-яка інша поведінка, що компрометує суддю і підриває довіру до судової влади.

Необхідно усунути протиріччя щодо переліку суб’єктів ініціювання дисциплінарного провадження, законодавчо визначити поняття проступків, що порочать звання судді. Обов’язково слід розширити перелік дисциплінарних стягнень, що встановлений законом про статус суддів, такими, як звільнення з посади голови суду (його заступника) та попередження судді.

Але будь-які зміни в цій системі мають впроваджуватися максимально виважено, адже цей механізм повинен стати каральною машиною для недобросовісних суддів, а не для «неслухняних».

Інститут судових інспекторів, який запропоновано в законопроекті про внесення змін до закону про судоустрій може дати ефект тільки в тому випадку, якщо будуть запроваджені максимально чіткі, прозорі і зрозумілі умови, за яких суддя підлягає притягненню до відповідальності.

Окрім того, мають висуватися високі вимоги до самих інспекторів, які б могли відрізнити помилково прийняте рішення від відверто протизаконного.

Це мають бути високоосвічені професіонали, що призначаються Вищою радою юстиції за поданням Ради суддів з числа суддів, суддів у відставці, прокурорів, адвокатів, представників Ради юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ України, які працювали на цих посадах не менше 10-ти років, не досягли 70-річного віку і мають бездоганну репутацію.

Також важливо, щоб відбувалась ротація судових інспекторів. У вищезгаданому законопроекті встановлюється, що особи призначаються судовими інспекторами строком на 3 роки і не можуть здійснювати повноваження судового інспектора два строки поспіль.

Необхідно удосконалити процедуру декларування доходів і майна суддями та членами їхніх родин. Покласти на органи державної податкової служби контроль за достовірністю відомостей, що містяться в деклараціях про доходи та витрати, визначити механізм їх оцінки.

Але в жодному разі не слід тлумачити підвищення рівня відповідальності суддів як тиск на судову владу з боку держави. Це абсолютно різні речі, такі як закон і беззаконня.

В Україні дійсно існує безпрецедентне втручання органів влади в діяльність судів . Та інколи несумлінні судді цим прикриваються для того, щоб виправдати свої незаконно винесенні рішення. Законодавство передбачає достатній правовий імунітет суддів від неправомірного впливу у зв’язку з їх діяльністю.

Повага до суду і суддів визначальною мірою залежить від самих суддів. Кожний суддя має осмислити, що прийняття ним неправосудного рішення, навіть під незаконним впливом чи тиском сторонніх осіб, незалежно від їхніх статусу та посади, має тягти передбачену законом відповідальність. Неправосудне рішення не тільки заподіює шкоду учасникам процесу, а й дискредитує судову владу у цілому.

Як не парадоксально, але та катастрофічна ситуація, яку ми маємо з втручанням влади в діяльність судів, частково, спровокована самою судовою владою.

В ракурсі судової реформи особливо ретельну увагу слід приділити суддівському самоврядуванню, перетворити його органи із зборів керівництва судів в дієвий механізм, що представляє інтереси всього суддівського корпусу країни. Достатньо забезпечити квотування участі звичайних суддів в органах самоврядування. Контроль за якістю організації діяльності судів буде піднято на абсолютно новий рівень.

Однією з умов становлення сильної та незалежної судової влади є повернення законодавчої ініціативи органам суддівського самоврядування. Бо коли ми говоримо, що три гілки влади рівні, то не зрозуміло, чому законодавча та виконавча наділені правом законодавчої ініціативи, а судова — не має такої можливості?

Останні роки суддів особливо й не питають, що змінити в судовій системі. Надання законодавчої ініціативи судовій владі в жодному разі не має обмежуватися отриманням цього права Верховним Судом України (ВСУ).

Статус та повноваження його голови є фактично пережитком радянської епохи та одним з проявів того катастрофічного стану, в якому знаходиться судова система. Без перебільшення, у голови ВСУ існують повноваження щодо вирішення кадрового складу всієї судової системи держави.

Такі ж широкі повноваження він має й в межах ВСУ, він не тільки вирішує чи будуть скликатися засідання Президії та Пленуму, а й одноособово вирішує їх порядок денний, де і коли вони будуть проходити. Цього достатньо, щоб заблокувати чи, навпаки, винести остаточно будь-яке потрібне рішення.

Будь-яку реформу треба здійснювати в умовах політичної стабільності, тим більше судову. Інакше неминучою є повна політизація правосуддя і руйнування судової системи.

Наразі в Україні триває політична криза, тож повноцінний розвиток судової системи не можливий. Вітчизняна судова система продовжує функціонувати, за принципом «закон один для всіх, але беззаконня – для обраних».

В умовах казарменої демократії та правового нігілізму судова гілка влади виявляється найбільш незахищеною. Та нерідко пасивність суддівського корпусу робить можливим здійснення під виглядом судової реформи політично вмотивованих і непрофесійних кроків.

Судді в Україні залишатимуться залежними, доки самі не виявлять волі і не візьмуть участі у подоланні вад судової системи. А держава має потурбуватися, щоб не перетворити судову владу на замкнену елітну касту, відгороджену від суспільства стіною свого статусу.

Оставить комментарий